Зустрітися з Віктором вдалося легко: вже після першого дзвінка та пояснення, чого я хочу, він із задоволенням назначив зустріч, запропонувавши прийти до мене на роботу зранку - одразу після своєї нічної зміни на залізниці. Віктор Дикий виявився…зовсім не «диким» - дуже жива, активна, відкрита та позитивна людина із сяйвом в очах.
Він готовий говорити про важливість реабілітаційних програм для учасників АТО, про Ігри Нескорених, про спорт та сім’ю – але не про війну. Бо дуже боляче, навіть три роки потому.
“Ця сторінка мого життя розпочалась у липні 2014 року — саме тоді я вступив до лави батальйону “Артемівськ”. Звернутися до військкомату тоді, коли окупанти розгулювали тут як дома, можливості не було, і я обрав добровольчий батальйон. Пройшовши двотижневе навчання у Дніпрі, мене відправили на базування у місто Артемівськ — у моїх обов’язках були охорона міста та чергування на блокпостах.
31 січня 2015 року наш батальйон передислокувався у Дебальцеве, де я в одному з боїв і отримав поранення. Хоча час і минає, ця тема залишається тяжкою, болючою. Гинули не просто однодумці, а гинули бойові друзі. Земляк, Карпо Сергій, був з нами у тому бою. На жаль, для нього останньому.... Можна сказати, що нас очікувало звичайне завдання: допомогти пораненим. Проте нашому батальйону тоді не пощастило: ми потрапили у засідку, загинуло дуже багато хлопців. Нашим завданням було вивезти поранених, а трапилось таке, що більшість там і залишилась....
30 квітня 2015 року я звільнився з “Артемівську” - наш батальйон розформовували, був вибір між Національною гвардією та МВС Донецької області. Я обрав третій варіант — сім’я, діти, дружина.”
«Все ж добре так сталося, що вони дізнались: почали молитися за мене — напевно це, та моя жага побачити їх знову, й витягували мене з багатьох ситуацій».
“Скажу відверто — ніхто не знав про моє рішення піти на фронт. Десь через місяць-півтора стала з’являтися у близьких інформація, десь-якесь інтерв’ю, фотографія з передової. Я не хотів, що б вони знали, хвилювались, бо це тяжко. До цього не можна ставитись як до звичайного відрядження. Знав тільки мій старший син, Максим, бо він залишився дома, на сторожі, скажімо так. Зараз можу сказати, що все ж добре так сталося, що вони дізнались: почали молитися за мене — напевно це, та моя жага побачити їх знову, й витягували мене з багатьох ситуацій. Я дуже вдячний моїм близьким.
Сьогодні я вже не на війні, так, проте якась частина мене все ще там, поруч із хлопцями, та...ця частина ніколи вже їх там не покине, так і залишиться поруч. Війна калічить не тільки тіла, а й душі, які наші близькі з останніх сил підтримують та допомагають їм не згаснути.”
«Жив за таким собі кліше суспільства — думкою, що інвалідність це не життя».
“Коли ти впевнений у своїй меті, силі, маєш чітку позицію та свідомо йдеш захищати свою землю — за себе нема остраху. Напевно, більше ніж за себе там (прим. авт. - на передовій) хвилюються за побратима. Щоб коли наступила тиша – ти побачив кожного живим та неушкодженим. Кожен, хто пішов добровольцем чи за призовом усвідомлює куди він йде. Дуже боявся за батьків та сім’ю, що більше їх не побачу, що якщо зі мною щось станеться, як вони сприймуть цей удар. Знаєте, тоді я вважав, що краще загинути, ніж повернутися без руки, без ноги. Але коли побачив на Іграх Нескорених цих мужніх людей – як вони стрибають, бігають, пливуть, відчув сором, бо жив за таким собі кліше суспільства — думкою, що інвалідність це не життя. Так, це обмеження, проте я переконаний – це не вирок. Ми такі ж люди, але з подвійною жагою до життя. Це особистий допінг кожного на Іграх Нескорених (прим. авт. «у цей час посміхається»). Коли до мене на Ігри приїхав син, то сказав мені: «Я подивився на всіх вас, поранених, дещо пригнічених, але ж ви робите все, аби посміхнутися. Аби знайти сили жити далі, досягнути щастя, перемогти обставини та залишити «із носом» обвинувальний вирок «інвалід». Ігри дають надію багатьом. Життя сповнене проблем, проте в мене є сім’я, підтримка, я знаю для кого та для чого кожен день працюю над собою, становлюсь краще. А є хлопці та дівчата, котрі повернулись додому та залишились зі своєю проблемою наодинці. Тут розумієш усю важливість Ігор та програм реабілітації.”
«Операції відбувались у бліндажах, а солдати тримали ліхтарики та крапельниці».
“Згадую лікаря, який оперував мене. Олександр Данилюк – 25-річний хлопчина, який тільки отримав вищу освіту коли розгорнувся Майдан. Здається – працюй та живи у спокої, але він став допомагати пораненим. Знаючи це, логічним виглядає його вибір піти у зону АТО. Доля звела нас у Дебальцеве. Знаходячись у оточенні, цей не за роками рішучий молодик, врятував не одне життя. Операції відбувались у бліндажах, а ті солдати, що були не задіяні – відпочивали чи просто могли хоч якось допомагати – тримали ліхтарики, крапельниці. Не дивно, що молодий хірург написав книгу про цей період життя, «Окопна хірургія» здається. Потрапив і я у той бліндаж пацієнтом - поставивши мене тоді перед фактом, що з пальцем треба проститися, Олександр почув… «Доктор, а я зможу у футбол грати?». Так, улюблений вид спорту з дитинства – це те, що прийшло мені у голову у той момент.”
«Усе за законом та по совісті – заява на звільнення та служба у добровольчому батальйоні»
Уродженець Ярової, Віктор Дикий, батько трьох дітей, з вищою освітою інженера-електромеханіка, мав стабільну роботу на залізниці – енергодиспетчер структурного підрозділу Лиманської дистанції енергопостачання, що забезпечувало його «непризовне» положення до армії. Він зробив усе за законом та по совісті – заява на звільнення та служба у добровольчому батальйоні. Повернувшись до рідного міста, людина честі та витримки отримала «палки у колеса»: коли місцева ланка керівників виказала згоду на повернення до роботи своєму спеціалістові, обласне керівництво залізниці всіляко «гальмувало» цю ситуацію. Віктор так і говорить про це: «Це був 2015 рік, коли управління Донецької залізниці базувалось ще у Донецьку, я почув, що не за тих я воювати пішов. 3 місяці це все продовжувалось. Але здоровий глузд переміг, на роботу мене взяли.»
«Ігри Нескорених – це реально дієва, результативна, позитивна програма реабілітації»
“На Ігри я пішов щоб довести самому собі, 39-річному чоловікові, важливість міцності духу та показати на що я спроможний. Тобі 39-ть чи 50-ят – неважливо. Ти поранений чи повністю здоровий – неважливо. Що дійсно важливо – так це те, що у тебе у середині – потребує уваги, підтримки, реабілітації. Ігри Нескорених – це реально дієва, результативна, позитивна програма реабілітації, коли ти спілкуєшся з людьми, які…яким не треба пояснювати що таке війна, які розуміють тебе по очах.
Це не означає, що програма, що пропонується країною, погана. Ні, реабілітація для військових є і вона достатньо добра. Минулого року, від Управління соціального захисту я їздив до Львівської області, подивимось, куди поїду цього року. Але Ігри – це щось нове, інтерактивне, захоплююче, у форматі змагань.”
«Я «захворів» цим ще коли вперше почув».
“Я «захворів» цим ще у 2016 році, коли вперше почув. Того року думав, що моє досить «легке» поранення, якщо порівнювати з іншими, не підійде для участі. Але у цьому році, у січні, мені зателефонували з обласного департаменту молоді та спорту та запропонували взяти участь у змаганнях. Я пройшов реєстрацію, відправив документи та поїхав на відбіркові ігри. Також Департамент допоміг із підготовкою: в нашому місті тренера я не знайшов, тож їздив декілька разів до Бахмута займатися, хоча б перейняти якісь вправи та підхід до тренувань. Основна моя підготовка пройшла у Лимані, на стадіоні та на природі, бо нема нічого кращого, ані ж займатися бігом у лісі, дихаючи нашим чистим, сосновим повітрям. Окрім цього продовжую грати у «шкіряного»: разом із сином, у Харківській області бігаю за команду ФК «Садове» - рівень невеличкий, проте дуже заряджає позитивом та на боротьбу. Середній син, Денис, навчається в академії ФК «Шахтар», U-12 – завойовує медалі.
Потрапивши на національну стадію змагань, вирішив взяти участь у легкій атлетиці, поборотися у трьох дисциплінах: біг 100м – де завоював бронзу – 3-є місце, біг 400м – був 4-им, та стрибки у довжину – 7-ий результат. Саме ця дисципліна стала для мене викликом, бо якщо бігати я люблю, то стрибати мені не доводилось. Окрім цих Ігор, що ви бачили на телеекрані чи про які читали, ще є футбольний турнір «Кубок Нескорених». На жаль, мені не вдалося взяти у ньому участь.”
З «бронзою» до Сіднея».
“Взявши «бронзу» за біг на стометрівці, я потрапив до заявки на участь у Іграх нескорених в Сіднеї. Але там визначення представників буде дещо інша – поїдуть, звісно не всі, тобто зараз я не знаю, чи випаде мені такий шанс. Але перша співбесіда телефоном вже відбулась. Якщо не поїду – біди не станеться: просто буду ретельніше та наполегливіше готуватися на наступний рік. Хочу спробувати свої сили і в інших дисциплінах, таких як стрільба з лука, веслування на тренажерах.”
«Маю мрію провести змагання аналогічного типу в Лиманщині».
“Маю мрію провести змагання такого типу тут, у нашій чудовій громаді. Є ресурси: природне розташування, бази. Це може бути благодійний матч чи ще щось. Головне, щоб хлопці та дівчата, які повернулися з фронту не закрилися у собі, а мали спілкування. Такі заходи мають неабияке значення – у колективі ти почуваєш себе потрібним.”
«Правила життя Віктора Дикого».
“Найголовніше це чесність, відданість та триматися здорового способу життя.”
З героєм Лиманщини спілкувалась прес-секретар міської ради Рижова Дар'я.
